«Червоні» переживають тривалу інституційну, економічну та спортивну кризу, яка за часом збіглася з уходом Рікардо Бочіні з футболу, але свій початок узяла в управлінському хаосі.
Коли все пішло шкереберть в «Індепендьєнте»? Роман «Розмова в соборі», який Маріо Варгас Льйоса написав у 1969 році, починається саме з такої фрази, хоча, очевидно, вона стосувалася не футбольного клубу, а Перу. Це питання згодом використовували в багатьох інших випадках, і воно так само ідеально підходить для того, щоб розплутати ланцюжок подій, який привів від вершини до прірви перший аргентинський клуб-чемпіон Південної Америки, абсолютного рекордсмена за кількістю перемог у Кубку Лібертадорес за останні 50 років, Короля кубків.
У подібних ситуаціях ніколи не буває легко знайти початок клубка. Проте існує певний збіг у часі, який слугує точкою відліку падіння «Ель Рохо» (Червоних) до пекла. 16 грудня 1990 року Орасіо Санде виграв вибори, ставши 31-м президентом клубу. А всього за кілька місяців, 5 травня 1991 року, Пабло Ербін завдав травми Рікардо Бочіні в матчі між «Індепендьєнте» та «Естудіантес», що поставило крапку в кар’єрі найвеличнішого футболіста в історії клубу. Ми говоримо про початок дев’яностих — десятиліття глибоких змін у країні, у світі, а також в управлінні футболом на всіх його рівнях.
Уго Мояно, чинний президент «Індепендьєнте», зрештою призначив дату виборів керівництва: голосування відбудеться 2 жовтня.
На той час в «Індепендьєнте» відбувалася зміна поколінь у керівництві. Орасіо Санде був сином Ермініо — президента епохи перших перемог на континенті у шістдесятих роках. Подібно до багатих дітей, які розтринькують сімейні статки, накопичені старшими поколіннями, він порушив правило, яке старі керівники вважали священним: не платити більше, ніж маєш, і не влазити в борги. Це порушення згодом перетворилося на хронічну патологію та запустило процес занепаду, фіналу якого досі не видно.
Крах «Ель Рохо» має кілька наскрізних ліній, які повторювалися протягом наступних 30 років. Перша з них — це абсолютна відсутність функціонерів, які б мали справжню любов до клубу та стратегічне бачення. Стиль роботи колишніх керівників, завжди просякнутий глибокою любов’ю до організації, яку вони представляли, базувався на забезпеченні балансу бюджету в довгостроковій перспективі. У дев’яностих роках під тиском лозунгу «перемога — це єдине, що має значення» та підживлювана ілюзією багатства від штучного паритету песо до долара «один до одного», ця філософія зникла. Її заступила політика безконтрольних витрат на купівлю та оренду десятків гравців щороку, а також постійні звільнення тренерів, яким доводилося виплачувати компенсації за розірвання контрактів (неминучий відхід Хуліо Сесара Фальсіоні стане вже 48-ю зміною головного тренера за 31 рік).
Таким чином, фінансова система «Ель Рохо» відкрила для себе нову, досі незнайому реальність, повну дірок. Тимчасові латання дірок, які в довгостроковій перспективі виявилися неефективними та лише погіршували проблему, стали улюбленим рішенням керівництв, котрим бракувало конкретних планів і твердих переконань, а в деяких випадках — і елементарної чесності для управління дедалі більшим і спокусливішим футбольним бізнесом.
Невипадково, починаючи з 1996 року, кожен новий очільник клубу, заступаючи на посаду, говорив про майже смертельні економічні кризи та неминучу загрозу банкрутства, водночас просячи про нові й дедалі більші кредити, щоб уникнути катастрофи та утримати команду на рівні її славного минулого. Так було з Ектором Грондоною, Педро Ісо, Андресом Дукатензейлером, Хуліо Компарадою, Хав’єром Кантеро та Уго Мояно. Те саме повторить і наступний президент.
Цифри говорять самі за себе. Борг у 6 200 000 доларів, залишений керівництвом Санде, невблаганно повз угору: 19 300 000 за часи Хорхе Боттаро, від 24 до 30 мільйонів за Грондони, 50 000 000 за Дукатензейлера. Переведення боргів у песо (песифікація), яке на перших порах зіграло на руку Компараді, нівелювалося непомірними кредитами та витратами на реконструкцію стадіону. Кантеро перебрав керівництво із пасивом у 328 000 000 песо, а здав посаду з боргом у 390 000 000. Останній балансовий звіт, представлений тодішнім керівництвом (у 2021 році), зафіксував борг на позначці майже 4 мільярди песо, а на сьогодні навіть найоптимістичніші підрахунки оцінюють його у понад 5 мільярдів песо — близько 40 000 000 доларів США за офіційним курсом. Подане у 2005 році клопотання про запуск процедури банкрутства (мирову угоду з кредиторами), яка діє й досі, є найкращим відображенням ситуації, що, за винятком дуже коротких періодів, ніколи не переставала погіршуватися.
Хуліо Компарада був президентом «Індепендьєнте» протягом шести років (два терміни поспіль) — з 2005 по 2011 рік.
Хав’єр Кантеро очолював клуб у конфліктний період його історії з 2011 по 2014 рік, який ознаменувався першим в історії «Індепендьєнте» вильотом до нижчого дивізіону в 2013 році.
Поступова політизація клубу, яка досягла свого зеніту з приходом на посаду президента такої видатної фігури, як генеральний секретар профспілки далекобійників, а також дедалі більший вплив радикальних уболівальників (барра бравас) на повсякденне життя та навіть на інституційні рішення — усе це утворило коктейль, який став би руйнівним для будь-якої громадської організації.
Ба більше, понад п’ять мільйонів членів клубу та вболівальників «Ель Рохо» (згідно з підрахунками соціологічних опитувань футбольних фанатів) також не є безгрішними. Їхня позиція — десь посередині між пасивністю на тлі управлінського свавілля та нетерплячими вимогами результатів від складів команд, які через брак класу просто не могли їх дати — забезпечила ту саму мовчазну згоду, котра й призвела до нинішнього стану справ.
Щоправда, на цьому тривалому етапі траплялися й поодинокі успіхи, але, якщо придивитися уважніше, вони ставали лише тимчасовою анестезією, передоднем нової, ще глибшої кризи. За тріумфами 1994 та 1995 років (Клаусура, два Суперкубки та Рекопа Південної Америки) послідувало падіння на 16-те місце в Апертурі-1998, 17-те — в Клаусурі-2001 та 20-те — в Клаусурі-2002. За чемпіонським титулом в Апертурі того ж року прийшла серія з п’яти турнірів, де команда фінішувала в нижній частині таблиці. Перемога в Південноамериканському кубку 2010 року стала початком стрімкого котіння вниз, що призвело до вильоту в дивізіон «B Насьональ» у 2013 році, а такий самий трофей 2017 року став передвісником нинішнього хаосу.
Тоді, у шістдесятих, сімдесятих та вісімдесятих роках, «Індепендьєнте» був взірцем для наслідування, якому заздрив увесь аргентинський футбол. Окрім завоювання міжнародних кубків, клуб домінував і на внутрішній арені (9 трофеїв за 30 років проти 8 у «Боки» та «Рівера»). Ніхто не міг передбачити, що в наступні три десятиліття він пройде абсолютно зворотний шлях. У XXI столітті «Ель Рохо» перестав боротися за чемпіонство, перестав бути ключовим гравцем на полі та демонструвати якісний футбол.
Можливо, саме та колишня міць, пристрасть, що передавалася з покоління в покоління, та жива пам’ять про минулі подвиги є тими самими причинами, завдяки яким «Індепендьєнте» досі тримається на плаву. Навіть попри всі зусилля, докладені різними діячами для розбазарювання таких цінних і нематеріальних активів, як історія та велич клубу.
Андрес Дукатензейлер перебував біля керма клубу з 2002 по 2004 рік; саме з першого року його правління «Ель Рохо» більше не вигравав внутрішній чемпіонат.
Вплив Дона Хуліо
Хуліо Умберто Грондона очолював «Індепендьєнте» з 1976 по 1981 рік, і згодом ніколи не припиняв впливати на клуб, який колись став для нього трампліном. Проте, починаючи з дев’яностих років і з різних причин, цей вплив майже ніколи не йшов на користь команді.
Череда конфліктів розпочалася з його рідним братом Ектором, із яким Дона Хуліо розділяли давні сімейні чвари. Стосунки з Дукатензейлером та Компарадою спочатку мали покровительський характер, аж поки обидва не порушили його вказівок, через що ситуація кардинально змінилася. Натомість щодо Кантеро Дон Хуліо завжди дотримувався однієї лінії: він вважав його небезпечною фігурою через постійні скарги останнього на брак підтримки з боку решти аргентинського футбольного співтовариства у боротьбі проти радикальних уболівальників (барра бравас).
Постраждалою стороною в усіх цих випадках незмінно залишався «Ель Рохо»: за 35 років правління Грондони в AFA клуб виграв лише чотири внутрішні чемпіонати та зазнав пониження в класі.