27 грудня 1985 року «Академія» повернулася до найвищого дивізіону після двох років у лізі Б; Грондона та Делука — «керівники-опоненти»
Склад, який повернув Расинг до першого дивізіону: стоять (у верхньому ряду) — Даніель Северіано Павон, Мігель Анхель Вірц, Густаво Костас, Віктор Лонго, Нестор Сіхер та Італо Ортіс; сидять (у нижньому ряду) — Орасіо Кордеро, Фелікс Орте, Вашингтон Гонсалес, Орасіо Аттадія та Вальтер Фернандес
«Я розповім те, чого ніхто не знає. Ми були в Санта-Фе, щойно програли „Колону“, і я був у розпачі, сидів і пив кока-колу (або пиво)*. За сусіднім столиком сидів Віктор Уго Моралес, він покликав мене й запитав: „Хуане, що збираєтеся робити тепер?“. „Мушу звільняти тренера“, — відповів я йому, маючи на увазі Каєтано Родрігеса. Тоді Віктор Уго підказав мені: „Альфіо Басіле вже пішов із „Велеса“. Він зараз у Мар-дель-Плата“. Я одразу ж зателефонував [журналісту] Русо Раменцоні, щоб зв’язатися з Коко. Коли ми зустрілися, я запитав у Коко, скільки він хоче заробляти. Він мені відповів: „Ти що, збожеволів чи п’яний? Потім про це поговоримо. Що мене найменше цікавить, то це гроші: ми витягнемо Расинг із ліги Б“».
Хуан Де Стефано, колишній президент Расинга й автор цього одкровення в розмові з виданням LA NACION, згадує поворотний момент в історії повернення «Академії» до найвищого дивізіону — події, з дня якої цієї суботи минає 40 років. 27 грудня 1985 року на стадіоні «Монументаль» Расинг вирвав нічию 1:1 у матчі проти «Атланти» й нарешті видихнув із полегшенням. Команда поверталася до Прімери А. Ця дата виявилася добрим знаком, адже в календарі 2001 року вона також стане святковою: під керівництвом Рейнальдо Мостаси Мерло «Академія» стане чемпіоном країни після 35 років посухи.
«Я не пам’ятаю, скільки саме отримав Коко, але це були копійки (chirolas). Він просто хотів повернути Расинг до першого дивізіону. Басіле — один із найвеличніших в історії клубу; як на мене, найблискучіший тренер, який у нас колись був. Його потрібно пам’ятати завжди, як і Расинг епохи Хосе [Піццуті], ще однієї легенди», — додає Де Стефано, один із керівників, які входили до складу ради директорів, що виборювала вихід у Прімеру після фатального вильоту 1983 року, коли президентом інституції був Енріке Таддео.
У середині вісімдесятих років минуле домашнє визнання було лише ностальгічним спогадом, а перед «Академією» постали невідкладні виклики. Клуб розпочинав свій другий сезон у старому турнірі Прімери Б після поразки у фіналі плей-оф (Reducido) 1984 року від «Хімнасія і Есгріма Ла-Плата». «Однією з причин нашої невдачі в перший рік було те, що ми зовсім не знали цього дивізіону», — запевняє Де Стефано, який очолював «Расинг» протягом двох каденцій (із 1987 по 1995 рік). Іншим його поясненням є «діяльність керівників-опонентів».
Альфіо «Коко» Басіле в перерві між тренуванням «Расинга» у 1985 році
Попри свою молодість, Густаво Костас уже був лідером «Расинга» у 1985 році
«Цими двома опонентами були Хуліо [Грондона, президент Асоціації футболу Аргентини] та Едуардо Делука, який був секретарем Південноамериканської конфедерації футболу (КОНМЕБОЛ) і президентом „Дефенсорес де Бельграно“. Товстун Делука, ясна річ, хотів, щоб ми назавжди прописалися в лізі Б», — відновлює події колишній очільник «Расинга», який під час кампанії 1985 року змінив трьох тренерів: Агустіна Маріо Сехаса, Каєтано Родрігеса та Басіле.
Призначення Родрігеса стало результатом вибору, за який через 40 років Де Стефано себе картає: «З Каєтано Родрігесом я помилився відсіля й до місяця. Мені його порадив Флако Менотті, але [Родрігес] так і не зміг зарадити справі». На шляху повернення до еліти колишній керівник, окрім Басіле, відзначає також внесок Сехаса: «Агустін Сехас, тому що він зібрав цю команду, і Коко, за те, що він зробив у надзвичайно складний момент, є головними творцями успіху — разом із гравцями — у поверненні клубу до Прімери А».
Басіле та Сехас, знакові постаті «Расинга», мали у тому складі молодого Густаво Костаса, нинішнього головного тренера, який сьогодні є втіленням самої відданості та почуття приналежності до клубу. Костас пережив виліт команди, сидячи на трибуні стадіону «Сіліндро» 18 грудня 1983 року під час матчу проти іншого «Расинга» — з Кордови, оскільки важка травма завадила йому зіграти у фінальній частині того драматичного сезону.
«Я переживав це з величезним болем, бо до всього іншого не міг допомогти на полі. У мене був розрив сухожилля надколінка, і я зміг повернутися лише в другому колі ліги Б. Я ходив у гіпсі, який ішов від пальців ноги аж до пояса. Пам’ятаю той день так, ніби це було сьогодні», — розповідав свого часу Костас в інтерв’ю El Gráfico про той день, коли навіть сам Хуан Хосе Піццуті — головний тренер, який колись зробив «Расинг» міжконтинентальним чемпіоном, — не зміг із тренерської лави запобігти найгіршому фіналу.
Костас, як затятий уболівальник «Академії», у теперішні часи взагалі не носить червоний колір. Проте свого часу дещо таки пов’язало його з «Індепендьєнте»: оскільки після першої операції коліно сильно набрякало й ставило під загрозу його повернення у футбол, він звернувся до Мігеля Фернандеса Шнура — лікаря одвічного суперника по місту, щоб зробити повторне хірургічне втручання. Лікар «Рохо» (червоних), який вважався світилом серед тогочасних футболістів, узявся за операцію, і вона пройшла успішно.
«Після тієї операції я провів у гіпсі ще 60 днів. Я поїхав до В’єдми, де жила моя сестра, тому що професор Фон Фостер порадив мені проходити реабілітацію на тамтешньому піску — казав, що він просто творить дива. Крім того, щоб остаточно відновитися, я тисячу разів піднімався й спускався сходами трибун стадіону „Расинга“», — згадував колишній захисник про важку працю на шляху до повернення в стрій.
Костас, ставши лідером команди під керівництвом Басіле — свого футбольного батька, — піднімався сходами «Монументаля» того самого 27 грудня 1985 року, коли команда виходила на поле, щоб покласти край двом сезонам страждань. Величезний натовп прибув на стадіон «Рівера», аби побачити матч проти «Атланти», а в Авельянеді на звістку чекала особлива вболівальниця — Тіта Маттьюссі.
«Тіта плакала й казала мені: „Хуане, заради Бога, зробіть щось, щоб витягнути Расинг із ліги Б“. Вона була тією, в чию жилетку плакали всі хлопці, які потерпали у той момент, вона була і є величезною частиною історії Расинга. Я згадую її з великою ніжністю, тому що вона відчувала ці кольори абсолютно особливим чином. Вона спину гнула, перучи футболки, і робила все суто з любові до клубу», — змальовує Де Стефано постать жінки, яка в прямому сенсі народилася, жила й померла в «Академії», і чиє ім’я сьогодні носить база юнацьких дивізіонів клубу.
Для Тіти виліт команди став жахливим ударом. Наступного дня після вильоту гравці та хлопці з клубного гуртожитку ніде не могли її знайти й почали неабияк хвилюватися. Її відшукали на трибуні стадіону «Сіліндро»: вона плакала на самоті, досі не вірячи в те, що сталося. «Тіта не пропускала жодного тренування. Вона розвішувала одяг сушитися прямо на сітці огорожі, щоб бути ближче до гравців. Спілкувалася з Коко та з усіма іншими, вона нервувала, і їй потрібно було, щоб її переконали, що Расинг не проведе в лізі Б ще один сезон. Вона хотіла піднятися в Прімеру негайно», — відтворив події футболіст Італо Ортіс у книзі Марсело Іск’єрдо «Тіта, 100 років матері Академії».
Асадо (традиційне барбекю) команди «Расинг» у 1985 році: на зображенні — Вальтер Фернандес (із вусами) та Фелікс Орте ліворуч від нього, головні лідери команди
Тривога Маттьюссі відображала те, що тримало в напрузі всіх уболівальників «Расинга», чиїм єдиним бажанням було покласти край цим мукам, на які перетворився турнір, де «Академія» знову мала пробиватися через плей-оф (octogonal). «У мене стоять два стенти, я залишив половину серця в тій кампанії за вихід у Прімеру. Але саме тоді почав закладатися фундамент тієї команди Басіле, яка згодом виграла Суперкубок 1988 року», — підсумовує Де Стефано, який зізнається, що «плакав після кількох матчів, тому що Расинг не заслуговував перебувати там, на самому дні».
Кампанія за вихід до вищого дивізіону складалася з 42 матчів регулярного чемпіонату (17 перемог, 15 нічиїх та 10 поразок), у якому «Расинг» фінішував на одне очко позаду сенсаційного «Сан-Мігеля». У чвертьфіналі плей-оф (Reducido) першою перешкодою став «Банфілд». На «Бомбонері» «Академія» перемогла з рахунком 3:1, проте той день був затьмарений трагічною новиною: вбивством Даніеля Алехандро Соуто, 20-річного вболівальника, який став жертвою збройної засідки з боку барра брава (ультрас) «Боки».
За цим фактом затримали Хорхе «Кокі» Лопеса, другорядного члена в ієрархії цього агресивного угруповання, якого через рік відпустили на волю, оскільки суд постановив відсутність достатніх доказів провини. Смерть Соуто залишилася безкарною — лише через два роки після загибелі Роберто Басіле, вболівальника «Расинга», якому сигнальна ракета, випущена фанатами шенеїзе з протилежного кінця стадіону, пробила шию прямо на гостьовій трибуні «Бомбонери» 3 серпня 1983 року. Тоді Мігеля Ерреру та Роберто Каманьйо засудили всього до двох років ув’язнення, оскільки суд визнав це вбивство «ненавмисним».
Тренування «Расинга» на своєму стадіоні, 1985 рік
У матчі-відповіді проти «Таладро» (прим.: прізвисько «Банфілда») «Академія» поступилася з рахунком 1:3, але пройшла до півфіналу завдяки вищій позиції за підсумками регулярного чемпіонату. У півфіналі команда впевнено здолала «Кільмес» із загальним рахунком 5:1 (2:0 та 3:1), і останнім бар’єром на шляху до омріяного квитка у вищий дивізіон залишилася «Атланта».
«У багатьох матчах ці свистуни (tocapitos — судді) нам геть не допомагали, але ми згуртували команду, яка зуміла вистояти попри все», — наголошує Де Стефано. Розмірковуючи про «керівників-опонентів», він згадує несподівану та дуже неприємну регламентну несподіванку. Попри те, що в першому фінальному поєдинку «Расинг» розгромив «Атланту» з рахунком 4:0 — завдяки дублю Вальтера Фернандеса (найкращого бомбардира команди в сезоні з 16 голами) та голам Мігеля Коломбатті й Даніеля Павона, — доля протистояння ще не була вирішена: у матчі-відповіді різниця забитих і пропущених м’ячів взагалі не враховувалася. Якби «Академія» програла бодай в один м’яч, їй довелося б грати третій, додатковий матч проти «Богеміо» (прим.: прізвисько «Атланти»).
«Кілька гравців добре знали цей дивізіон, як-от Вальтер Фернандес, Коломбатті (справжній феномен), [Орасіо] Аттадія та [Нестор] Сіхер», — згадує колишній президент про формування складу, головним героєм якого того самого 27 грудня став саме Сіхер. Лівий захисник, який пішов із життя у вересні 2023 року у віці 63 років, забив розкішний гол у день повернення до еліти.
«Тренерський штаб Сехаса стежив за матчами „Лануса“, і мені пощастило, що вони обрали мене для гри в „Расингу“. Для мене це стало найбільшою подією в житті. Ми усвідомлювали всю відповідальність, що лежала на нас; кожен із нас ставив себе на місце вболівальника й розумів, що ми зобов’язані вийти в Прімеру», — розповідав Сіхер у 2021 року, коли клуб запросив його на стадіон «Сіліндро» на честь 36-річчя його шедеврального гола на «Монументалі».
Того вечора Басіле виставив такий склад: Мігель Вірц; Вашингтон Гонсалес, Віктор Лонго, Густаво Костас та Нестор Сіхер; Італо Ортіс, Орасіо Кордеро та Орасіо Аттадія; Фелікс Орте, Даніель Северіано Павон та Вальтер Фернандес. Сіхер відверто згадував свій потужний удар лівою, що затріпотів у сітці: «Я бив по воротах, але не те щоб цілився саме туди, в саму дев’ятку. Я навіть не знав, як його святкувати. Це було неймовірно емоційно, я одягнув футболку „Расинга“, і вона залишилася в моєму серці на все життя, тому й уся моя родина стала вболівати за цей клуб». Але водночас із шаленою радістю від гола Сіхеру довелося й потерпати: після удару від Давіда Міллікая у нього була зламана щелепа. «У перерві Басіле говорив мені: „Ви не підете з поля, Сіхере, навіть не думайте“. Я стерпів і дограв матч так; я збирався грати попри все. Це був дивовижний день», — зворушливо ділився автор гола, який відкрив рахунок того вечора, що завершився нічиєю та загальним полегшенням.
Того ж дня, трохи раніше, розпочався і новий етап у житті самого клубу як інституції. За підсумками виборів новим президентом було проголошено Ектора Рінальді.
Шлях повернення до Прімери А був тернистим, точнісінько як і маршрут клубного автобуса до «Монументаля» того вечора. Басіле, будучи забобонним до мозку кісток (cabulero de pura cepa), наказав зупинити автобус, коли помітив, що напарник водія був не тим, хто супроводжував їх у попередніх переможних матчах. Лише після того, як головний тренер змусив вийти чоловіка, який не брав участі в минулих поїздках «на фарту», делегація продовжила свій шлях, який зрештою повернув «Расинг» до еліти вітчизняного футболу.
На полегшення тисяч тих, хто палко підтримував команду на «Монументалі». Щоб повернути душу Тіті, яка — також через свої забобони — стежила за грою з дому, що знаходився в самих надрах стадіону «Сіліндро». На знак визволення та видиху для мільйонів уболівальників «Расинга». І для того, щоб «Академія» знову розпочала свій поступ до славетних сторінок історії, які вона напише вже значно пізніше.
За матеріалами офіційних історичних хронік та міжнародних спортивних медіа.
