Мудрість, зусилля та мужність у кар'єрі, де він заслужив повагу навіть з боку суперників
Назавжди: Хорхе Гріффа у кольорах, які він так любив, проходить крізь коридор пошани від вихованців «Ньюеллс»; життя, повністю присвячене вихованню молоді.
Скільки таких списків можна скласти? Скільки команд можна зібрати? Незліченну кількість. Чисто для прикладу можна спробувати ось такий склад: Норберто Скопоні; Хосе Марія Кальво, Хуан Сімон, Вальтер Самуель та Габріель Гайнце; Рікардо Джусті, Амеріко Гальєго та Карлос Тевес; Густаво Дезотті, Габріель Батістута та Хорхе Вальдано.
Звісно, поза цим переліком залишаються імена з колосальною кар’єрою, з якими можна було б створити ще сотню інших варіацій. Схожа історія була б і з тренерами, хоча в цьому випадку постать Марсело Б’єлси височіла б над усіма іншими.
Але спільний знаменник за такою кількістю славетних імен та прізвищ один — Хорхе Бернардо Гріффа. Він пішов із життя вчора, у віці 88 років, забравши із собою десятиліття мудрості, праці та терпіння, що були витуйовані на його шкірі, але водночас залишалися щедро розподіленими між усіма тими, хто вмів і хотів їх перейняти.
Хорхе Гріффа разом із Хайме Гонсалесом Кастаньйо, Генеральним консулом Іспанії в Росаріо; «Атлетіко Мадрид» був ще одним футбольним коханням Маестро.
Згасла свічка життя Маестро, або «Сокири» (El Hacha), як його називали в часи, коли він наводив страх своєю запеклістю на позиції центрального захисника. Спочатку в «Ньюеллс», його рідній домівці, протягом перших п’яти років кар’єри; згодом — епізодично у збірній Аргентини, з якою він став чемпіоном Південноамериканського чемпіонату (нинішній Кубок Америки) 1959 року.
Але найяскравіший слід він залишив у мадридському «Атлетіко». Там він перетворився на справжній нічний жах для вічного суперника по місту в епоху, коли «Реал» штампував один Кубок європейських чемпіонів за іншим. Саме за цю безкомпромісність він став ідолом для вболівальників «матрацників» (colchoneros).
«Гріффа навчив нас перемагати», — сказав про нього колись Луїс Арагонес, його партнер по червоно-білому клубу. «Ми випромінювали силу», — зазначав сам чоловік, який народився в Касільді 7 травня 1935 року і який, попри свої успіхи в Іспанії, почне виковувати власну легенду вже після повернення на батьківщину в 1972 році.
Цей шлях виявився зовсім не таким, яким він уявляв його спочатку — роллю звичайного тренера, що передає свої знання команді Вищого дивізіону (його єдиний подібний досвід на містку «Ньюеллс», з якого він і розпочав свою тренерську діяльність, закінчився повним фіаско). Доля підготувала йому менш гучну, але значно більш виснажливу працю, продуктивність якої зрештою й піднесла його на ту висоту, якої вдається досягти лише одиницям.
Меценатом — адже завжди потрібен той, хто вміє розгледіти, де ховається справжній діамант — став керівник Армандо Ботті. Попри невдачу Хорхе з першою командою, Ботті знайшов спосіб залишити його в структурі «Лепри» і запропонував Гріффі створити систему для розвіту дитячо-юнацького сектору. Це стало початком 22-річного етапу, присвяченого вихованню червоно-чорних гравців — епохи, що знала гучні титули та чемпіонські кола (вуельти). «Це лише збіг обставин, я ніколи не вважав, що титули є обов’язком», — згадував сам Маестро. Проте, понад усе, він заклав новий підхід до формування клубної ідентичності, відданості своїм кольорам, а також фінансового прибутку — те, що багато інших клубів почнуть відкривати для себе лише майже пів століття потому.
Хорхе Гріффа був не просто мудрецем, він був першопрохідцем. Ще у далеких 70-х він усвідомив: для такого клубу, як «Ньюеллс», єдиною формулою конкуренції з найбагатшими командами країни є вирощування власної сировини. І він вирушив на її пошуки, керуючись залізним переконанням: «У трикутнику, який утворюють схід Кордови, південь Санта-Фе та північ Буенос-Айреса, є безліч містечок, де родини мають міцні виховні цінності, а діти — задоволені базові потреби», — пояснював він колись. Його паломництво в компанії помічників (головним з яких з середини 80-х став розумний та амбітний юнак на прізвище Б’єлса) охопило Касільду, Пухато, Мерфі та всі ті сільські краї, де футбольні таланти росли так само рясно, як пшениця чи кукурудза.
Три ключові постаті часів «Боки»: Хорхе Гріффа, Карлос Б’янкі та тодішній президент клубу Маурісіо Макрі.
Хорхе Гріффа у Вілла Домініко, на «фабриці» талантів «Індепендьєнте», 2016 рік; клуб із Авельянеди також зробив ставку на його досвід у вихованні молоді.
Крім того, Маестро впровадив обов’язкове правило: вихованці «семільєро» (як тоді називали клубні академії) мали не лише тренуватися, а й старанно вчитися. Його метою було «дати їм зброю для дорослого життя, навіть якщо вони не пробіються до першої команди», і в цьому питанні він також створив власну школу. Не дивно, що та нитка, яку свого часу почав розплутувати Гріффа і яку теперішній наставник збірної Уругваю перейняв із перших рук, досі простежується в діях та філософії таких фахівців, як Почеттіно, Гайнце, Беріццо, Мартіно і, безумовно, Ліонель Скалоні.
Після тривалого етапу в Парку Індепенденсія розпочався інший — коротший, але не менш плідний період у «Боці». Маурісіо Макрі запросив його до Ла-Рібери, щоб відродити фабрику талантів, якою історично була академія «Ла Кандела». І робота Гріффи стала тим ключовим підживленням, що багато в чому пояснює гучні тріумфи золотої епохи клубу під керівництвом Карлоса Б’янкі на тренерському містку.
Далі була Мексика, де його робота включала не лише тренування наймолодших, а й передачу знань майбутнім наставникам академій. Після цього відбулося ще кілька відносно коротких професійних повернень до «Ньюеллс» та «Боки», а завершальним етапом у 2016 році став період в «Індепендьєнте» — клубі його першого дитячого захоплення. Ще хлопчаком він обожнював Ернесто Грільйо, а пізніше в Касільді навіть мав задоволення на власні очі спостерігати за грою Вісенте Де ла Мати в турнірі ветеранів. А ще раніше, починаючи з 2010 року, він запустив «Спортивну асоціацію Хорхе Гріффи» — власний проєкт для виховання дітлахів (пібес) у структурі, яка бере участь у Лізі Росаріо.
У 2018 році Марсело Б’єлса вирішив профінансувати будівництво нового готельно-тренувального комплексу для першої команди на базі, якою «Ньюеллс» володіє в Белла-Вісті. Його головною та безкомпромісною умовою було прагнення віддати шану своєму ментору ще за життя: комплекс отримав назву «Будівля Хорхе Гріффи».
Маестро вирушив у свою останню подорож. Росаріо занурився в жалобу, а почуття глибокої втрати охопило Ла-Боку, Авельянеду, квартали Мадрида, де панує любов до «Атлетіко», та всі містечка й села країни. Колись усі вони бачили цього мудрого чоловіка, який у свої нерозлучні папки та блокноти записував якості, що крок за кроком відкривав у хлопчаках, котрі бігали за м’ячем та своєю мрією. Пішла з життя постать, без якої неможливо осягнути аргентинський футбол останніх п’ятдесяти років. Не стало Гріффи, і замінити його буде надзвичайно важко.