Філ Роберто (Phil Roberto) у тренувальному таборі «Монреаль Канадієнс» (Montreal Canadiens) наприкінці 1960-х років та на рекламній листівці на початку 1970-х років.
📑 Втрата у хокейній спільноті: некролог ексфорварда НХЛ
Філ Роберто (Phil Roberto), який зіграв 385 матчів у НХЛ (NHL) між 1969 і 1977 роками та став відомим завдяки результативній передачі на 500-й гол у кар’єрі капітана «Монреаль Канадієнс» (Montreal Canadiens) Жана Беліво (Jean Beliveau), помер у середу.
Про його смерть у віці 76 років повідомили у соціальних мережах «Сент-Луїс Блюз» (St. Louis Blues) — друга з шести команд НХЛ, за які він виступав.
🏒 Спортивний шлях та історичний асист Філа Роберто
Роберто набрав 181 очко (75 голів, 106 передач) у складі «Канадієнс» (Canadiens), «Блюз» (Blues), «Детройт Ред Вінгз» (Detroit Red Wings), «Канзас-Сіті Скаутс» (Kansas City Scouts), «Колорадо Рокіз» (Colorado Rockies) та «Клівленд Баронс» (Cleveland Barons), а також 17 очок (9 голів, 8 передач) у 31 матчі плей-оф Кубка Стенлі (Stanley Cup Playoff). Він виграв Кубок із Монреалем у 1971 році.
Проте саме пас 22-річного гравця на Беліво (Beliveau) на арені «Монреаль Форум» (Montreal Forum) 11 лютого 1971 року став його найвідомішою появою в протоколах матчів.
Роберто (Roberto) прийняв зворотний пас (drop pass) від майбутнього члена Зали слави Френка Маховлича (Frank Mahovlich), а потім зробив таку саму скидку на Беліво (Beliveau), який стрімко набігав на ворота. Капітан переграв голкіпера «Міннесота Норт Старз» (Minnesota North Stars) Жиля Жільбера (Gilles Gilbert) і закинув шайбу точно під дальню стійку, оформивши свій ювілейний 500-й гол.
1970-71 Stanley Cup champion Montreal Canadiens. Bottom row, from left: Al MacNeil, John Ferguson, GM Sam Pollock, president David Molson, Jean Beliveau, VP William Molson, VP Peter Molson, Henri Richard, assistant GM Ron Caron. Second row: Rogie Vachon, Bobby Sheehan, Claude Larose, Marc Tardif, J.C. Tremblay, Rejean Houle, Jacques Lemaire, Yvan Cournoyer. Third row: Frank Mahovlich, Leon Rochefort, Phil Roberto, Ken Dryden, Terry Harper, Gilles Lapointe, Phil Myre. Top row: trainer Yvon Belanger, Larry Pleau, Peter Mahovlich, Pierre Bouchard, Jacques Laperriere, Serge Savard, trainer Phillip Langlois, trainer Eddy Palchak.
Цей гол завершив хет-трик Беліво (Beliveau) того вечора й приніс «Канадієнс» (Canadiens) перемогу з рахунком 6:2, зробивши його на той момент лише четвертим гравцем в історії НХЛ (NHL), який досяг позначки у 500 голів. Він пішов слідами ідола Монреаля Моріса «Ракети» Рішара (Maurice “Rocket” Richard), Горді Гоу (Gordie Howe) з Детройта та Боббі Галла (Bobby Hull) з «Чикаго Блек Гокс» (Chicago Black Hawks).
«Коли я був дитиною, Жан (Jean) і Френк (Frank) були моїми кумирами, — сказав Роберто (Roberto) журналістам після гри. — А щодо асистування на 500-й гол Жана — це просто щось неймовірне. Але це приголомшливо».
Маховлич (Mahovlich) затягнув шайбу за синю лінію «Норт Старз» (North Stars), вивівши з гри захисника Теда Гарріса (Ted Harris) — колишнього партнера Беліво (Beliveau) по команді. «Величний Ем» (The Big M) залишив шайбу Роберто (Roberto), якого опікав захисник Фред Барретт (Fred Barrett).
Роберто (Roberto) зробив скидку на Беліво (Beliveau), який обіграв суперника на дриблінгу й закинув свій 500-й гол, поки Маховлич (Mahovlich) чатував біля стійки воріт, готовий підправити шайбу, що в підсумку не знадобилося.
«Я знав, що ми виходимо в контратаку три в два, — згадував Роберто (Roberto). — Я бачив Жана (Jean), а захисник був прямо переді мною. Я не думав про його 500-й гол чи щось таке. Я просто знав, що у нього краща позиція, ніж у мене, і віддав пас».
«Це страшенно багато голів. Потрібно дуже багато часу, щоб стільки забити. Для мене було найбільшим захопленням у хокеї просто перебувати в цей момент на льоду».
1969-70 Montreal Voyageurs of the American Hockey League. Bottom row, from left: Rejean Houle, Alain Caron, player/coach Al MacNeil, GM Ron Caron, Jean Gauthier, Dennis Hextall, Jude Drouin. Middle row: Jack Norris, Paul Curtis, Robin Burns, Bobby Sheehan, Ronnie Robert, Phil Roberto, Guy Charron, Lyle Carter. Top row: trainer Bobby Stewart, Marc Tardif, Bart Crashley, Bob Berry, Guy Lapointe, Pierre Bouchard, trainer Noel Geoffroy.
Роберто (Roberto) потрапив до НХЛ (NHL) у 1969 році після того, як скаут «Канадієнс» (Canadiens) Клод Рюель (Claude Ruel) підписав його як незадрафтованого агента з його рідної команди «Ніагара-Фоллс Флаєрс» (Niagara Falls Flyers), що виступала в Хокейній лізі Онтаріо (Ontario Hockey League), де він грав в одній ланці з майбутньою зіркою «Бостон Брюїнс» (Boston Bruins) Дереком Сандерсоном (Derek Sanderson). Вигравши Меморіальний кубок (Memorial Cup) з «Ніагара-Фоллс» (Niagara Falls) у сезоні 1967–68 років, він протягом сезону проходив підготовку у складі «Монреаль Вояжерс» (Montreal Voyageurs) з Американської хокейної ліги (American Hockey League).
Роберто (Roberto) одразу став гордістю численної італійської громади Монреаля. Диктор арен «Вояжерс» та «Канадієнс» Клод Мутон (Claude Mouton) своїм гучним баритоном повільно розтягував «Ро-бер-то!», точно так само, як він робив це на стадіоні «Джеррі Парк» (Jarry Park), оголошуючи кетчера бейсбольного клубу «Монреаль Експос» (Montreal Expos) Джона Боккабеллу (John Boccabella).
«Запам’ятайте це ім’я, ви чутимете його ще дуже часто», — сказав Мутон (Mouton) уболівальникам біля бортика «Форуму» (Forum) неподалік від своєї дикторської позиції, коли Роберто (Roberto) щойно закинув свою першу шайбу в НХЛ 16 січня 1971 року (це був його 17-й матч у лізі) у ворота гостей із «Брюїнс» (Bruins).
Будучи непоступливим нападником, який завжди був готовий лізти в бійку (with a chip on his shoulder), Роберто (Roberto) все ж навчився грати з певною дисципліною. На ранніх етапах своєї кар’єри в Монреалі він проводив забагато часу на лаві штрафників «Вояжерс» (Voyageurs) — значно більше, ніж подобалося тодішньому тренеру «Канадієнс» Тоу Блейку (Toe Blake).
Філ Роберто (Phil Roberto) під час гри за «Сент-Луїс Блюз» (St. Louis Blues) та у статті видання Columbus Ledger-Enquirer від 2 січня 2001 року за часів його перебування на посаді генерального менеджера команди «Коламбус Коттонмаутс» (Columbus Cottonmouths) з Хокейної ліги Східного узбережжя (ECHL).
«Штрафи сильно били по моїй кишені», — згадував Роберто (Roberto), який одного разу навіть зчепився з уболівальниками «Брюїнс» (Bruins) під час матчу на арені «Бостон Гарден» (Boston Garden).
Безкомпромісна жорсткість Роберто (Roberto) забезпечила йому особливе місце в історії НХЛ (NHL), нехай і в категорії, яка не ведеться офіційно. На його колекційній хокейній картці компанії O-Pee-Chee сезону 1973–74 років у складі «Сент-Луїс Блюз» (St. Louis Blues) було зображено, як він під час бійки натягує джерсі на голову голкіперу «Нью-Йорк Айлендерс» (New York Islanders) Біллі Сміту (Billy Smith). Це був перший випадок в історії, коли бійку зафіксували на хокейній картці.
Він виграв Кубок Стенлі (Stanley Cup) 1971 року з «Канадієнс» (Canadiens) — цей трофей став десятим і останнім у кар’єрі гравця для Беліво (Beliveau). А вже 13 грудня 1971 року Роберто обміняли в «Блюз» (Blues) на нападника Джиммі Робертса (Jimmy Roberts). Згодом кар’єра поносила Роберто (Roberto) ще по чотирьох інших містах НХЛ (NHL) і зрештою привела до команди «Бірмінгем» (Birmingham) із Всесвітньої хокейної асоціації (WHA) у сезоні 1977–78 років, після чого він перейшов на тренерську роботу та керівні посади у «Бірмінгемі» (Birmingham) і «Коламбусі» (Columbus) у Хокейних лігах Східного узбережжя (ECHL).
Те, що Роберто (Roberto) зміг грати так довго, було свідченням його неймовірної витривалості та рішучості. Влітку 1973 року, коли був на той момент гравцем «Блюз» (Blues), він зазнав жахливої травми, коли двері, якими сильно грюкнули, відскочили й ударили по його правій руці. Друзки розбитої шибки буквально розірвали йому руку, через що довелося накласти незліченну кількість десятків швів.
Гравець «Сент-Луїс Блюз» (St. Louis Blues) Філ Роберто (Phil Roberto, праворуч) переслідує гравця «Ванкувер Кенакс» (Vancouver Canucks) Джона Шелла (John Schella); нападник «Блюз» (Blues) Гаррі Ангер (Garry Unger) — ліворуч.
Коли він виявив, що не може поворухнути рукою, йому зробили операцію з відновлення пошкоджених нервів. Багато хто вже списав його з рахунків, але Роберто (Roberto) повністю зосередився на одужанні й повернувся до складу «Сент-Луїса» (St. Louis) вже на 38-й грі сезону 1973–74 років, спростувавши практично всі безнадійні прогнози.
«Ну, звісно, я боявся, що з цим усе покінчено, — розповідав Роберто (Roberto) колумнисту видання Toronto Star Джиму Праудфуту (Jim Proudfoot) у січні 1974 року, на самому початку свого повернення. — Я взагалі не міг користуватися правою рукою. І лише коли лікарі сказали мені, що операція пройшла успішно, я остаточно зрозумів, що все буде гаразд».