Зворушливе інтерв'ю з міфічним Альберто Сосаєю, який прощався з «Естудіантес де Ла-Плата». «Від імені тих, хто бачив твою гру й назавжди залишився твоїм боржником: щиро дякуємо тобі, „Доне Паділья“».
— І тобі не прикро йти? — Саме це мене й дивує, — тихо відповів Альберто Сосая. Він глибоко затягнувся цигаркою, примружив повіки і, випускаючи дим, наспівав: «Стежко-подруго… я також іду…»
Він говорив зі мною про своє рішення піти з футболу, і робив це спокійно, нанизуючи спогади один за одним.
— Роки тому, коли в моїй голові виникала неминуча думка про завершення кар’єри, мені здавалося, що цей ковток буде гірким. Час минав… настав цей день, а прикрості немає. Можливо, згодом, якогось вечора, коли я почну перебирати старі папери або розмовляти з друзями про минуле, я відчую цілком природну ностальгію, але зараз я її не відчуваю. Думаю, ми з футболом підійшли до тієї межі, коли він уже не може дати мені нічого, чого б не дав раніше, і я так само не можу дати йому нічого нового. Ми квит. Я забираю з собою купу спогадів і, можливо, залишаю по собі бодай щось, що зможе трохи протистояти забуттю…
Прозваний «Доном Падільєю», тут у 1934 році, у футболці, яку він гордо носив протягом десяти років
Лютий 1938 року. Сосая у збірній.
— Чим зумовлене це рішення більше не грати? Твій час минає?
— Мабуть, що так… Сподіваюся, ти не чекаєш від мене тверджень, ніби я прогресую… Я вже кілька років кочуся по цій дитячій гірці вниз, і якщо це падіння не стало стрімкішим, то лише тому, що я намагався його гальмувати… Я міг би пограти ще трохи. Мене про це просять і мені це кажуть, от тільки… у мене немає бажання… Те задоволення, яке відчуваєш у роздягальні, коли вдягаєшся перед виходом на поле, те палке прагнення зіграти добре… воно згасало… згасало… Хіба ти не бачиш, що я вже не вибігаю на поле підтюпцем? Подивися на молодих: вони вриваються, наче лошата, що втекли із загону… вилітають на простір, гриви за вітром… А ми, старі, заходимо, як клячі на цегельному заводі: крок за кроком… вітаємо трибуни, думаючи про щось своє, і навіть граємо, думаючи про зовсім інше… Це все робота часу і вже пережитих колись емоцій…
ПЕСТУНЧИК ДОЛІ
Ми дивилися один на одного крізь дим, який намагався приховати прожиті роки. Спільні спогади проносилися перед очима, перечіплюючись один за одного, без жодного ладу. Ті вечори у «Вікторії», коли гуркотіли стаканчики для гральних костей, і там були Ноло Феррейра, Скопеллі, Усленгі, Нері, Каландра — хлопці з тієї команди, що закарбувала цілу епоху; ті матчі, у яких Лаурі, Скопеллі, Сосая, Феррейра та Гуайта назавжди вписали свої імена в історію футболу; ті поєдинки, де ми бачили, як Сосая злітає вгору, напружує шию і одним ударом голови відправляє м’яч у сітку; миті, дні, згорнуті у роки… усе це мчало галопом до нашого столу, оповитого спогадами.
— Тобі хотілося б повернутися в минуле? — запитую його.
— Навіщо про це думати, якщо це неможливо? Життя минуло… і минуло добре. Я прожив його на повну. Ні на що не скаржуся. Мені пощастило. Я був пестунчиком долі. Прийшов до «Естудіантес» і одразу опинився в центрі славетної лінії нападу, оточений неймовірно майстерними партнерами. Коли вони пішли, я оцінив їх ще вище. Тоді мені довелося працювати значно більше… Мені вже не викладали м’яч прямісінько в ноги, щоб я просто забивав гол… Доводилося йти й шукати його самому… Раніше я віддавав пас, і м’яч повертався до мене, пройшовши через усю лінію атаки. А потім я віддавав його, і він повертався вкрай рідко… Тому я й кажу, що мені дуже пощастило, що я був улюбленцем долі… Не раз, віддавши пас на будь-який флангах і зміщуючись у центр в очікуванні навісу чи прострілу, я з подивом помічав, що м’яч не повертається… Лише тоді я усвідомлював, що часи змінилися… Я все ще вірив, що граю з тими колишніми зірками (cracks)… Я став схожим на хлопчика, якого матуся дуже пестила, а потім йому довелося змиритися з життям із мачухою… Він сумує за тими поцілунками…
Разом із Скопеллі, з яким у 1937 році він входив до складу збірної Аргентини на чемпіонаті Південної Америки. Двоє зі знаменитих «Професорів» — лінії нападу, яку настільки ж боялися, наскільки й пам’ятають досі.
Зустріч «Професорів», 1967 рік. Лаурі, Скопеллі, Сосая та Феррейра. П’ятий «професор» — Гуайта — уже пішов із життя.
21 РІК У ФУТБОЛІ
— Десять років в «Естудіантес»?
— З цим роком буде вже одинадцять. Крім того, я відіграв десять років за «Хувентуд Уніда» з мого рідного міста Гуалегуайчу. Це двадцять один рік безперервного футболу, а мені зараз тридцять один. Я був зовсім малим, коли починав грати в четвертій команді. Дуже худий і з величезною головою; я завжди носив її набік, наче перекошений дах хатини (techo e’rancho). Шия просто не мала сил її утримувати.
— Але ж кілька років тому ти був за крок від переходу, коли тобою цікавився «Расинг».
— Тоді сталася кумедна історія. «Расинг» запросив трансфер в «Естудіантес», а мій клуб загнув просто астрономічну суму — саме для того, щоб відмовити. Коли представники «Расінга» заговорили зі мною, я запитав: «Скільки просить „Естудіантес“?». «Шістдесят тисяч песо…» — відповіли вони. Я зрозумів логіку клубу і жартома сказав: «А мені сорок тисяч… Так отримаємо кругленькі сто тисяч». Згодом розмови поновилися, і мій клуб чітко заявив, що взагась не відпустить мене, незалежно від суми. Коли в колі друзів заходять розмови про це і мені нагадують, що я міг би отримати шалені гроші, я завжди повторюю те саме: «Гроші пішли б так само, як пішли й інші. А от гордість від того, що я залишився в тому самому клубі, де здобув ім’я — нехай це лише сентименти і не принесе капіталу, але оскільки гроші я б усе одно витратив, у мене принаймні залишається це внутрішнє задоволення…». Зараз, коли розійшлася новина про те, що я завершую кар’єру, я відчув стільки тепла. Нещодавно мене запросили на засідання правління «Естудіантес», і кілька керівників звернулися до мене. Одним із них був доктор Мануель М. Лав’є. Він говорив настільки щиро і з цим своїм особливим умінням чіпляти за живе, що я ледь не розплакався. Я отримав листи від абсолютно незнайомих уболівальників, телеграми тощо. Усе це зворушує і приносить таку радість, яка не має ціни, яка допомагає жити й грітиме душу в спогадах.
ЗГАДКА ПРО ДАНЬЯЛЯ
— Чи залишився у тебе якийсь особливий спогад про якогось складного суперника? — Я грав проти найкращих центральних захисників (centre halves). Іноді мені вдавалося взяти над ними гору, іноді — їм наді мною. Але про кого я завжди згадую особливо часто, то це про Даньяля (Manuel Dañil). Він був відважним і водночас чудовим гравцем. Ми добряче лупцювали один одного, але ніколи не скаржилися. Бувало, зіткнемося, і він мені під дих ліктем дасть, або я йому — але все мовчки, без жодного слова. Це були наші німі дуелі. Коли пізніше він перейшов до «Естудіантес», ми часто згадували ті матчі, і він завжди шанобливо звертався до мене: «Дон Альберто». Яка ж людина був цей Мануель!… Мені б дуже хотілося зустріти його знову колись, на одному з тих товариських матчів між «товстими та худими» або «одруженими та неодруженими»… Штовхатися ліктями ми б уже точно не стали, бо є вік, коли таке тіло вже просто не витримує…
— І який день визначено для твого остаточного відходу? — Не знаю… Один із цих найближчих днів, коли мене відпустять… Можливо, це буде матч проти «Хімнасія і Есгріма»… Я хотів зробити це одразу після гри з «Росаріо Сентраль», але мене попросили побути ще трохи, поки не знайдуть заміну… Не знаю… може, це станеться вже зараз, але навіть якщо доведеться зіграти ще трохи, це точно не затягнеться надовго…
Наша розмова перестрибувала з одного спогаду на інший. Раптом западала тиша. Я переривав її новим запитанням; Сосая відповідав, і ми знову мовчки дивилися на дим. А крізь цей дим проглядало минуле…
Su cifra goleadora en Estudiantes es irrefutable. 144 goles en 181 partidos.
Світлина, зроблена Кікучі у 1935 році. Сосая зображений ліворуч зі своєю характерною посмішкою, на крайньому правому фланзі — Черро.
ЩИРО ДЯКУЄМО, ДОНЕ ПАДІЛЬЯ
Зовсім нещодавно — Гуайта; тепер — ти. Так мало статися. Ти міг би ще трохи розтягнути свої виступи на футбольних полях, але фінал уже мчав галопом. Навіщо намагатися його зупинити? Краще було піти йому назустріч. Але радій: ти залишаєш по собі величну пам’ять. Вона супроводжуватиме тебе ще дуже довго, і ми не один раз повертатимемося до неї, коли шукатимемо в скрині минулого те, що так приємно згадувати.
Зараз ти ще не відчуваєш цього відходу. Він навіть приносить тобі велике відчуття полегшення. У тебе більше не буде виснажливих тренувань, ти не бігатимеш по полю в пошуках тієї колишньої, як колись, комбінації… Проте обов’язково настане день, коли ми, з калебасом сімаррона в руках, почнемо подорож назад у часі. І тоді, у тиші, яку порушуватиме лише посвистування мате (про яке кажуть, що воно, як лебідь, співає перед смертю), ми будемо шукати загублені намистини наших юнацьких років, які пішли, чорт забирай, назавжди…
Ти був єдиним, хто непохитно тримався з тієї лінії нападу, і останнім, хто пішов. Щось дуже важливе ти забираєш із собою в ці хвилини, коли навколо майорять меланхолійні хустинки прощання. Ти забираєш із собою це глибоке задоволення, наче кокарду, яка сяятиме тим яскравіше, чим більше минатиме часу. І залишаєш нам, разом із цим гірким присмаком неминучості, міцне рукостискання, що зігріло нашу трохи вологу долоню, наче сама долоня щойно плакала…
За ті вечори нашої лінії нападу, про чию минулу славу виспівує кожен спогад; за ті матчі, у яких ти сам був цілою виставою; за ті голи, що зривали шквал оплесків на трибунах; за твої одинадцять років запеклої боротьби на футбольних полях Буенос-Айреса — щиро дякуємо тобі, доне Паділья.
Від імені тих, хто бачив твою гру й назавжди залишився твоїм боржником; від імені тисяч уболівальників, розкиданих по всіх саморобних футбольних майданчиках (potreros) цієї щедрої землі; від імені друзів, яких ти маєш, але навіть не знаєш в обличчя; від імені тих, хто за збігом обставин був фанатом суперників — щиро дякуємо тобі, доне Паділья.
Від імені цього репортера, якому ти не один раз давав можливість блиснути талантом, описуючи твої подвиги — щиро дякуємо тобі, доне Паділья. Зараз я теж хотів блиснути, написати щось неймовірно красиве, але не зміг. Бо коли стається таке, коли доводиться стиснути руку другу, який іде, долоня залишається вологою, наче вона плакала. А з такою рукою писати неможливо.